Люліч Валентина Анатоліївна

30.03.1983

Жінка

Сл. і муз. Валентина Люліч

Я – дівчина, богиня, просто жінка.

Руки не підніми, не оскверни.

Із мене починається стежинка,

Із мене починається стежинка

Твоєї чоловічої стерні.

Я – жінка, нероздільна суть Адама,

Ребром довічно серце бережу

І спокушаю райськими плодами,

Шляхи до щастя вірністю в'яжу.

Я – Муза, а тому, що просто жінка.

З долонь натхнення – мов жива вода.

Рукописів я списана сторінка,

Джоконда на полотнах молода.

Я – Геба, я – богиня, Афродіта.

В цілунку присмак меду і життя.

В мені ростуть твої майбутні діти,

Твій янгол-охоронець також я.

Я – ніжність, пелюстки троянд осінніх,

Весняний подих, рік гірських потік.

Я – жінка, вічна суть моя в цвітінні.

У тім, що просто поряд чоловік.

Уже не літо

Сл. і муз. Валентина Люліч

Уже не літо

Й не осінь темна.

Життям залито

Стежки взаємин.

Куди не стану –

Навколо листя,

Бажань тумани.

І совість чиста.

Пала у ватрі

Уже минуле.

Прийдешнє завтра

Ще й не збагнула.

На віях – іній,

В душі – задуха,

Прозорість ліній,

Безсилість духу.

Ще б загорітись!

І нові сили

Осінні б зливи

Не загасили!

Вогню б побільше,

Щоби занадто!

Байдужість гірша,

Ніж вільний атом.

Шукаю пристрасть,

Тебе чекаю.

Що доля видасть

І вподобає?

Іще не пізно,

Та вже не рано,

Усі ми різні

Одного плану.

Життям розлито

Сивин волосся.

Уже не літо,

Та ще не осінь.

Останній лист сина до матері

Сл. Наталія Крісман

Муз. Валентина Люліч

Мамо, я не вернусь,

Я до кінця тут буду,

В моїх роздертих грудях

Час зупиняє плин...

Знаєш, ця смерть - комусь

Правди уроком буде,

Вірю, діждеться Суду кат, |

Що мене убив! | (2)

Мамо, страху нема -

Страшно лише убивцям,

Зло їх спотворить лиця,

Наче гіркий дурман...

Довго їм ця зима

Буде кривава сниться...

Спалахом блискавиці, |

Мамо, їх жде пітьма!.. | (2)

Рідна моя, не плач,

Буде катам розплата!

Нині сумне та завтра

Вітер розвіє дим.

Спалимо геть до тла

На волелюбних ватрах

Наші одвічні ґрати, мамо, |

Трішки лишень зажди! | (2)

Мамо, прости мені,

Як пробачала часто,

Знаєш, не страшно впасти,

Гірше - коли проспав

Мить для звитяг борні...

Мамо, мій обрій гасне...

Я відчуваю ласку |

Світлих очей Христа... | (2)

Валентина Люліч - За мене плаче дощ, 2014 рік.

За мене плаче дощ

Сл. і муз. Валентина Люліч

За мене плаче дощ, тому нехай.

Я щиро вдячна за відверті сльози.

В розплетені мої ридає коси,

Ми п'єм один на двох, ми п'єм один на двох,

Ми п'єм один на двох холодний чай.

За мене плаче дощ. Не спить. Іде.

Тепла шукає, всім цілує руки.

Надією освячує розлуки.

Його чогось не жде, його чогось не жде

Його чогось не жде ніхто й ніде.

За мене плаче дощ, як і за всіх,

Сльозами омиваючи прощання,

Цілуючи усе, немов востаннє...

Та раптом зупинився і затих...

За мене плаче дощ... Але дарма –

Протерла від розлук червоні очі.

Ти поруч. Дощику, спинись, не хочу!

Від щастя буду плакати, від щастя буду плакати

Від щастя буду плакати сама...

Ішли, палало листя осінню

Сл. і муз. Валентина Люліч

Ішли, палало листя осінню,

Горіло й серце в цім вогні.

Піднявши яблуко між росами,

Ти половину дав мені.

Вже й хуртовина коси плутає,

Зима по скронях потекла.

Очима душу ти закутував,

Свого вділяючи тепла.

А навесні, розквітши вишнею,

Життя уклониться літам,

Й тобі із вдячністю найглибшою

Його я повністю віддам.

Портрети

Сл.і муз. Валентина Люліч

Ти із мене писав портрети,

Зупиняючи час життя.

Буйно барвами силуетів

Усміхались у майбуття.

Поспішали із часом разом,

Розбігалися хто куди...

Пишеш постаті на терасах,

Я у римах – нові світи.

Кілометрами стогнуть ноги,

Різні тліють ще почуття.

Мов намисто, сидять тривоги,

Лиш з портрету всміхаюсь я –

Тихий свідок мене самої.

Не тьмяніє та вічна мить.

Перед дзеркалом із собою,

Перед дзеркалом із собою

Сивиною печаль бринить.

Крутить далі жага фортуни,

І роки уперед спішать.

А з портрету, як завжди юна,

Усміхнулася вслід душа...

Портрети

В. Люліч

Руки пестять ліси і хмарини,

Як в обіймах усе охопить!..

Притулившись до серця країни,

У поезії тіло тремтить.

Відкриває себе, тендітна,

Перед нами уся стоїть.

Як, Вкраїно, тебе не любити!

Цілувати б тебе кожну мить.

Тільки б слів у душі вистачало!

Ця любов безневинна, проста.

Щоби слово її звучало,

Відкриває у світ вуста.

Де ще є поезія більша –

В поцілунку словами мовчать! –

Як тоді, коли сказані вірші

З вуст країни у пісні звучать!

Пісня про Рівне

В. Люліч

Мій рідний край, земля батьків.

Іду вишневим цвітом вулиць.

В ногах роса семи віків,

Сади уквітчано всміхнулись.

За обрій усмішка летить,

Вертає лебедів додому.

Дарує нам щасливу мить

В соборах світлі золотому.

Під шум лісів твоїх засну.

Ось Берестечко – слава й воля.

Нап’юся сонця з бурштину –

І бурштинова стане доля.

І Пересопниця свята.

Душа і пісня обнялися.

У різнобарв’ї зацвіта

Перлина вільного Полісся.

А ось над Устею верба

В майбутність коси розплітає.

Озер бездонність голуба,

Як широта душі безкрая.

Я мальовничим містом йду,

Любов і спів летять з Горині.

Спиняє час свою ходу.

Роса всміхнулась на калині.